Голуби, як і люди, теж ходять “наліво”

N 359 від 19.07.2006

О пів на п’яту щодня сорок років поспіль прокидається млинівчанин Віктор Возняк, аби доглянути своїх улюбленців — голубів. Захоплення чоловіка цими птахами зрозуміє не кожен. Навіть сусіди, котрі добре знають Віктора, зі здивуванням спостерігають, як він кожну вільну хвилинку приділяє їм.

Іще маленьким хлопчаком його часто бачили під стінами старого костелу. На перших порах односельці не розуміли, що це розшукує Вітя поруч із старою будівлею. До чого це він уважно придивляється? Та хтось вгледів-таки, як хлопчик підбирає із землі малих голуб’ят та у долонях несе додому.

— Я тоді багатьох виходив, отих голуб’ят напівдиких. У мене, малого, ціла зграя була, — ділиться спогадами Віктор, доки ми долаємо шлях від місцевої ГЕС, де він працює протягом багатьох років, до місця “Х” — великої, у два поверхи голуб’ятні.

— Ось, прийшли, проходьте, — каже Віктор та штовхає переді мною хвіртку.

— А голуби де? — одразу ж цікавлюся.

— Почуєте, — каже він та хитро примружує очі.

Уже зовсім скоро простір довкола сповнює тепле, лагідне туркотіння. Самих пташок не видно (поховалися від спеки), тож Віктор пропонує зайти до святая святих — його голуб’ятні. Усе біленьке, вичищене…

— Ви тут щодня прибираєте?

— Аякже. Щодня. О пів на п’яту прокидаюся, п’ю каву та одразу в голуб’ятню. По-іншому й бути не може, адже дуже боюся різних хвороб.

Мода на розведення голубів пройшла

Розмовляти про голубів у голуб’ятні — саме те, мовчки відзначаю про себе. Вони ніби також беруть участь у розмові. Обережно підходять, схиляють голівки набік та зиркають чорними намистинками очей. Не втримуюсь, щоб не дістати фотоапарат та не сфотографувати.

— А правда, що раніше на голубів мода була? На розведення? — запитую.

— У повоєнні роки кожен хлопчак за справу честі мав виростити зграю голубів. Звичайно, були то голуби напівдикі, але, бувало, піднімешся на дах, почнеш свистати та підганяти спеціальним шестом зграю в небо і бачиш, як на сусідніх дахах онде Петро підняв свою зграю, там Валерій… Гарні часи були.

— А зараз тільки ви залишились?

— Ой, правда. З однолітків моїх у Млинові ніхто більше голубами не займається. Але… Стривайте. Нещодавно один старий товариш таки навідався. Він військовий лікар, вийшов на пенсію і тепер вирішив вільний час голубам присвятити. Я йому допоміг, чим зміг, бо знаю, що та любов особлива, вона навіть через роки не відпускає...

Із нижнього поверху піднімаємося драбиною. З необережності боляче стукаюсь головою об стелю. Виявляється, тут випростатися на повний зріст — проблема. Стелі низенькі. Ходити можна лишень зігнувшись, або ж геть навпочіпки. Навпроти курличуть поштові голуби, через решітку — англійські дутиші — справжні красені. Великі, ошатні. Стрункі, на довгих ногах та з мішечком повітря, немов манжетами, біля шиї.

Привезений “поштовик” повернувся додому, в Москву

— А які породи престижно мати? — цікавлюсь.

— Що таке престижно? Не знаю я такого. Дуже індивідуально все це. Одні люблять павичів, інші — дутишів англійських, я ось карликових дутишів дуже люблю. Хтось ще поштових, інші зграйкових. У мене раніше лише зграйкові голуби були, а зараз я вже поступово перейшов на декоративні породи.

— А характер голуби свій мають? Ну ось павичі від поштових чим різняться?

— Кожна порода має свій характер. Поштові голуби задиркуваті дуже, часто б’ються. Такі ж англійські дутиші. А ось павичі — повна їм протилежність — спокійні, миролюбиві, лагідні.

— Поштові задиркуваті? А вони мені чомусь іншими здавалися...

— То ви просто не знаєте. У мене історія якось була цікава дуже. Довелось мені у Москві побувати. Вирішив там купити поштових пару. Додому привіз, протримав, доки не поклали яйця. Бо поштові часто тікають, а це — можливість їх втримати. І ось пригадую, як перед обідом випустив голуба. Самка на яєчках сидить, а він вилетів та пропав. Пройшло трохи часу і мій товариш поїхав у Москву. Я йому дав реквізити тієї людини, що голубів продала. Чесно кажучи, не сподівався навіть, що так буде. Та голуб, виявляється, повернувся додому. Лишень уявіть! Тисячі кілометрів пролетів. Господар тоді його відмовився ще раз продати. Але я й тому радий, бо пташка унікальна.

Спокійна та врівноважена голубина братія поволі починає також реагувати на нашу розмову та присутність незнайомої людини. І якщо спочатку найголосніше туркотіли лише поштові, нині до них приєднуються й дутиші та павичі.

— Ой! А це голуб’ята маленькі? — зауважую в гніздечку малесеньку, зіщулену грудочку.

— Негарні?

— Ну… Так. Дзьоб такий великий.

— А потім яка гарна пташка виростає! — примовляє Віктор та перекладає голуб’ятко до його теплого сховку.

— Скажіть, а оті всі легенди про голубину вірність правдиві?

— Я вам так скажу — живуть вони, як і люди. Бувають пари сталі. А трапляється, що й “наліво” голуб може піти. Але найчастіше голубка…

— Голубка?

— Ну так (сміється), а розмови про голубину вірність дуже перебільшені.

—А у вашій сім’ї таких проблем, із голубами пов’язаних, не виникало ніколи?

— Та якось ні. Дружина та син мене розуміють. Моя Надія має власне хобі — квітникарство. 12-річний син Анатолій зайнявся, буцімто, поштовими… Ось сьогодні образився через те, що не розбудив його, бо він хотів чистити з-під голубів. Але це хвилями. Зараз знову підсяде до комп’ютера.

Птах породи кар’єр коштує 500 доларів

Будні чергуються у житті Віктора з такими собі святами. Численними виставками, на який уже протягом 15 років представляє своїх підопічних.

— Виставки бувають у Львові, Тернополі, але та, що проходить у Києві, — ото справді грандіозне видовище. Уявіть собі, другий поверх Палацу спорту повністю заставлений клітками. Грандіозно! — і обличчя Віктора враз осяває посмішка.

— Голуби ж задоволення недешеве? У скільки обходиться найдорожчий?

— Є така порода — кар’єри — то голуб один коштує до 500 доларів. Це великі голуби, з міцним дзьобом із наростами. Але щось казати, якось оцінювати… Це на любителя.

— А ви їх цілуєте, розмовляєте з ними, — не втримуюсь.

— Та ну. Ні. У нас так не заведено. І клички давати також. Я його сьогодні привчу, а завтра його вкраде хтось...

— Траплялось?

— Траплялось (зітхає). Викрали у мене серед білого дня півголуб’ятні. Я потім знайшов частину, відкупив, але втрата була серйозна. Зараз уже якось відновив. Нині маю більше сотні…

Ви про інше напишіть. Мене просто дратує те, що молодь зараз зовсім голубами не цікавиться. Це ж такий азарт, таке змагання. Хай би лишень спробували. Я б цього хотів страшенно!

Спускаюсь донизу по-драбині, дякую гостинному господарю, вимикаю диктофон. Уже згодом помічаю кілька білих пір’їнок, що заплутались у волоссі. Виплутую їх та кладу поруч із клавіатурою як талісман. Адже голуб — то особливий птах. Бо невипадково ж кажуть, що голуба бачити — до гарних новин та вдалих починань.

Інна МОСКАЛЬЧУК