| Уже так високо були голуби, що зiркi Степанковi очi вловлювали тiльки темнi цятки їх у небi. Потiм i тi цяточки важко було вловити в блакитi. Ось вони вже тiльки на мить блимнуть в очах i зникають. Ось уже й зовсiм не видно їх, зникли з очей.
Чубарик був повен гордощiв за свого Лiдера. Хлопець не сумнiвався, що саме вiн потягнув усiх iнших за собою у височiнь. I тiльки тепер вiн помiтив, що довкола вже смеркає. Бiльше й бiльше. А голуби все не повертаються до своєї домiвки. Там, високо, ще свiтить сонце, i вони купаються в його промiннi.
Незабаром потемнiло й небо. Висипали зiрки. Голубина зграя зосталася ночувати в небi. Чубарик не раз чув, як хвалилися старi голуб'ятники, що їхнi голуби iнодi залишаються на ночiвлю в небi... I коли хлопець уже спав, йому ввижалося, нiби над їхнiм висiлком кружляють у небi зграйкою зiрки i що насправдi то не зiрки, а голуби. А найбiльша зiрка - то його Лiдер, недарма ж i зiрки часом вертяться й падають, як i його голуб.
Був мiсяць вересень. Якраз почали ходити до школи. Чубарик - уже до третього класу. А тому, що в нього був голуб, вiн здружився з двома учнями третього класу, у яких теж були голуби. Вони часто ходили один до одного i раз у раз хвалилися своїми улюбленцями. Старший серед них Андрiйко, якого залишили на другий рiк у третьому класi.
От одного разу вiн i каже своїм дружкам:
- Давайте занесемо по одному голубу куди-небудь кiлометрiв за п'ять чи й бiльше. Нехай навчаються вiдшукувати свою домiвку.
Хлопцi погодились. Другого дня взяли по голубу i поїхали автобусом до мiста. Пiшли на Центральний стадiон i там пустили голубiв. Потiм трохи погуляли по київських вулицях i поїхали додому. Нiхто й не знав, що вони їздили.
Через кiлька днiв, також утрьох, заносили голубiв в iнший бiк - до сусiднього села. Вiдразу пiсля школи пiшли, а ще й не темнiло, як повернулися. Матерi Чубарик сказав, що залишився у шкiльнiй майстернi столярувати.
Сподобалася хлопцям ця штука. Повернеться Степанко додому, а Лiдер на даху сарая, чекає на нього, щоб нагодував. Уже навчився й сам їсти. Пiдставиш йому посудину з просом або гречкою, вiн занурить свiй покалiчений дзьоб у зерно, потiм умокне у воду i ковтає. Незабаром Андрiйко пiдмовив їхати з голубами далеко, до останньої зупинки автобуса за мiстом - аж за тридцять кiлометрiв вiд їхнього висiлка, їхати треба
було зранку i не йти до школи. Степанко трохи боявся. Та зрештою погодився. Тiльки умовились нiкому не говорити, щоб нi в школi, нi дома нiхто не взнав. Назбирали за кiлька днiв грошей на квиток, поїхали. За годину опинились у якомусь невiдомому Чубариковi селi. Та Андрiйко ходив тут, як у себе вдома. Голубiв пустили бiля школи. Усе було б добре, якби Андрiйко не задрався з учнями, що саме гуляли пiд час перерви. На щастя, пролунав дзвоник, i учнi побiгли до класiв. Все-таки хтось iз учнiв дав на прощання стусана Андрiйковi, що вiн аж упав...
Невеселий повертався Степанко додому. Мати виглядала його на хвiртцi, бо учнi вже давно прийшли додому.
- Уроки готував разом з хлопцями. Задачi рiшали...збрехав матерi Степанко.
А ще за кiлька днiв учителька поставила в щоденнику Степанковi вiдразу двi двiйки - з арифметики й мови. Та двiйки не були страшнi Чубариковi. Вiн знав, що вони в нього будуть завжди, бо вiн невезучий. Гiрше було те, що директорка школи покликала до себе батька. Саме цього найбiльше боявся хлопець. Батько лагодився їхати в якесь далеке вiдрядження. З заводу посилали. Коли б директорка повiдомила батька на один день пiзнiше, вiн уже був би в дорозi, а замiсть нього пiшла б мати. Зовсiм було б iнакше.
Але Чубариковi завжди не везе... До директорки батько пiшов перед самим вiд'їздом. I там вiн звiдкiлясь довiдався про все: i про двiйки, i про далеку подорож з голубами... Хлопець чув, як батько, повернувшись додому, говорив матерi:
- Усьому причина - голуби. Хлопець забув i про уроки. Йому, бач, нiколи. Вiн за голубом свiту не бачить. Щастя його, що менi зараз до поїзда їхати, я б з ним не так говорив. Але однаково доведеться йому добре нам'яти чуба...
"Е,подумав Чубарик, i швидше з хати, та на город, та в кущi. Пережду, поки батько не поїде",вирiшив. Потiм перелiз через паркан i - в луг. Не знайдуть!..
А коли години за три повернувся додому, батька не застав. "Ну, от i чуб цiлий",подумав хлопець i зрадiв. Пiшов у сарай до свого голуба, а його немає. Побiг стривожений до матерi. Щось тут вiдчув вiн не зовсiм добре. I справдi, мати сказала, що батько забрав голуба з собою i пустить його аж за тисячу кiлометрiв вiд домiвки.
- Так що попрощайся з своїм вертуном. Повертися тепер сам. А за що тобi це - добре знаєш...
Упав Чубарик лицем у подушку i розплакався так, як ще нiколи не плакав. Та мати й не пiдiйшла цього разу до нього.
Нiкому в школi не розповiв Чубарик про своє горе, а тiльки сидiв собi тихо, нi до кого не говорив i не вибiгав, як досi, на перервах гуляти. I часто нишком плакав. Хлопцi питали, i вчителька допитувалась - не сказав Степанко, чого сумує. Минали днi, а вiн не веселiшав. Спитає його що-не-будь вчителька на уроцi, як i iнших, а вiн пiдхопиться i стоїть мовчки. А почне вчителька розпитувати, чого вiн такий, Степанко вiзьме й розплачеться, як дитина. Одного разу прийшла вчителька до Степанкової матерi. Зачинилися в другiй кiмнатi. Довго сидiли. А коли вчителька пiшла, мати сказала Степанковi:
- Батько повернеться, купимо тобi пару ще кращих голубiв. Батько справжнього голубника змайструє. А плакати годi. Подивись, який став...
Степанко розплакався:
- Хто його там годуватиме?
- Знайде собi.
- Не знайде...
Горе його було таке велике, що вiн i сам вiдмовлявся їсти. I таки й справдi змарнiв. Часто кудись ходив самотою. А повертався - мати бачила на його обличчi слiди вiд слiз...
Десь аж на десятий день повернувся з вiдрядження батько...
Як i щоночi тепер, Чубарик спав тривожно, кидався, щось вигукував. I щоночi снився йому Лiдер. Приснився вiн i тепер аж на самому свiтанку, та ще якось так приснився, як нiколи. Нiбито прилинула звiдкiлясь невiдома Степанковi голубка, сiла на голубничок, на ту поличку, що навскоси по даху прибита. А Лiдер ходить круг неї, низько надимає воло та все: "У-у-у... у-у-у..." I хвiст розчепiрив вiялом, аж по поличцi мете. Мрiяв Степанко,
щоб у Лiдера була своя голубка i гнiздечко. А ось якась i приблукала, та гарна-гарна, сама бiла, а крильця червонi-червонi, наче вона в джемперi яскравому. Щось голубка Лiдеровi скаже тихенько, а вiн тодi знову: "У-у-у... у-у-у..." Та ще дужче воло надимає. I з радостi Чубарик як заверещить увi снi - i прокинувся. Чарiвний сон пропав, а тiльки вуркотiння чути над самим вухом. Протер Чубарик очi, а над ним його Лiдер,
по дерев'янiй спинцi лiжка ходить та: "У-у-у... у-у-у..." Його будить, їсти просить.
Чубарик як пiдскочив на лiжку, як закричить з радостi. А Лiдер сам у руки йде. Степанко його цiлує, до лиця тулить, по лiжку скаче i все не вiрить, що це йому не ввижається увi снi. Аж тут стурбованi й переляканi мати й батько повбiгали. Вони щойно прокинулись. У матерi аж сльоза покотилась по щоцi. А вкрай здивований батько тiльки й вигукнув:
- Ти дивись! Бiльш як тисяча километрiв - а знайшов... Оце дружба!..
Леонiд Смiлянський. Оповiдання
Источник: http://www.lib.ru | 